спектакль Наталка Полтавка Одеса 2025-12-06 17:00 Одеський театр опери та балету
«Наталка Полтавка» в Одеській опері: вічна історія любові, гідності та вибору серця
Дія перша
Десь на мальовничих берегах тихої Ворскли, де білоцвітні хати тулиться до пагорбів, а повітря пахне свіжістю садів і спокоєм українського села, розгортається історія, яка не втрачає своєї сили й сьогодні. У цьому спокійному полтавському селі живе Наталка — дівчина краси виняткової, чесна, роботяща, горда і водночас глибоко щира. Вона не з тих, хто звик нарікати на долю, але туга в її очах видає внутрішній біль. Уже чотири роки, як її коханий Петро — сирота, якого прихистила їхня родина, — вирушив у світ шукати заробітку, аби повернутися й повести Наталку до шлюбу. Його немає — лише згадка, лише мовчазна обітниця, і Наталка продовжує чекати, вірити, любити.
Але життя не стоїть на місці. У затишок дівчини раптово вривається претендент на її руку — багатий, хоча вже не молодий возний Тетерваковський. У його промовах багато високих слів, вишуканих конструкцій, улесливих обіцянок безтурботного майбуття. Він говорить про комфорт, про повагу, про вірність — але серце Наталки мовчить у відповідь. Її не купити ні золотом, ні пихатими обіцянками. Вона відмовляє — твердо, але ввічливо. Бо серце її належить тому, кого немає поруч, але хто живе в ній кожної миті.
Втім, возний не здається. У пошуках союзника він звертається до виборного Макогоненка — хитруна й дотепника, людину зі світлим розумом і майстерним язиком. Той відкриває возному таємницю: Наталка вже давно любить Петра. Але з того часу, як помер її батько, родина опинилася в скруті. Залишившись із матір’ю наодинці з життям, дівчина мусила рано подорослішати. І тепер, коли мати Наталки, вдова Терпилиха, все більше переймається майбутнім доньки, виборний починає тиснути на її страхи: мовляв, багатий чоловік — це гарантія добробуту, а не любов, то таке…
Ці слова змушують Терпилиху замислитись. Серце матері б’ється в ритмі турботи про доньку, і вона не витримує — починає схиляти Наталку до згоди на шлюб із возним. Наталка розгублена: вона не з тих, хто сперечається з матір’ю, але й серцем зрадити себе не може. Однак заради спокою рідної людини — погоджується. Та глибоко в душі лишається тиха, непогасна надія на повернення Петра.
Дія друга
І от, коли, здавалось би, усе вже вирішено, в село повертається Петро. Змужнілий, із тяжким досвідом заробітчанства, але з тим самим вогником у серці, з тією ж мрією — одружитися з коханою. Дорогою він зустрічає Миколу — щирого, відвертого хлопця, який без зайвих слів повідомляє: Наталка заручена. Для Петра це — як удар. Але він не вірить. Не може повірити, що та, хто жила в його думках усі ці роки, могла відректися від почуттів.
У хаті Терпилихи тим часом усе готово до сватання. Виборний і возний вже чекають на рушники, Терпилиха зітхає — чи то з полегшенням, чи з внутрішньою тривогою. Лише Наталка — мов тінь себе самої: стоїть сумна, безсила, мовчазна.
Микола допомагає Петрові потрапити до хати, аби той зміг побачитися з Наталкою. І коли вони нарешті зустрічаються, все стає на свої місця. Погляд, слово, дотик — і серця знову відчувають єдність. Наталка не приховує більше почуттів. Зізнається, що не забула, не зрадила, просто хотіла врятувати матір від злиднів. Петро теж не вагається: він любить її більше, ніж себе, але не бажає бути причиною болю. І тому віддає всі свої зароблені гроші — аби вона могла вийти заміж за возного без почуття провини чи страху.
Цей жест зворушує всіх. Найбільше — Терпилиху. Вона бачить: щастя — не в добрі, не в посадах і статусах, а в любові. Возний, хоч і розчарований, поводиться благородно — відмовляється від весілля та щиро бажає закоханим щастя.
Село співає. Радість повертається до сердець. Наталка й Петро — разом. Попри роки, розлуку, сумніви й випробування. Бо справжнє кохання не потребує дозволу — воно просто є. І коли воно — щире, чесне, справжнє — воно завжди перемагає.
